"Ви розумієте, що за ситуація тут? Населення розлючено, і навколо - загальна параноя. Всі шукають шпигунів-диверсантів!" - так каже журналіст в Донецьку, коментуючи історію Ірини Довгань.

Але справжніх шпигунів знайти важко. А ось беззбройну 52-річну жінку із зором плюс три з половиною знайти виявилося простіше простого - тим більше, що вона й не ховалася.

Навесні Ірина допомагала українській армії, збирала пожертви і возила продукти, медикаменти та одяг. Співпрацювала з українськими волонтерами. Навколо було багато співчуваючих, і, за словами пані Ірини, люди охоче давали гроші. Якось вона зробила фото закупленого на своєму планшеті - щоб відзвітувати за пожертви. Згодом вона сильно пошкодувала про це.

Коли війна прийшла до Ясинуватої, всі сусіди виїхали.

"Я залишилася, тому що у мене такий дивний характер. Годувала всіх тварин по вулиці, коли стихало бомбування. У нас був хороший будинок, який ми будували 18 років, три кішки і дві собаки, акваріум. Був підвал, де я ховалася від бомбувань. Я собі говорила, воєн на землі було багато, і люди переносили ці війни і виживали. І я повинна це зробити", - розповіла вона ВВС.

Ірина не вважає себе героєм: "Я вже не могла допомагати солдатам. Я залишилася просто як жінка, яка хотіла зберегти свій будинок і годувати тварин, що залишилися на самоті. Я сподівалася захиститися від мародерства. Мені не вдалося".

"Намагалася убезпечити людей"

За словами пані Ірини, хтось розповів про її зв'язки c українською армією батальйону "Восток". Бойовики приїхали до Ясинуватої та затримали Ірину у дворі, коли вона поливала квіти. Зав'язали очі, вдягли наручники і повезли на свою базу на допит.

"Я старалася нічого не говорити з усіх сил. Я сказала всі свої паролі, але намагалася убезпечити людей, яких я знала", - згадує вона.

За словами Ірини, після невдалих допитів її відправили на перший поверх, як вона каже, "до осетинів".

"Там розмова була зовсім іншою. Мене били, наді мною знущалися, стріляли мені біля вух з пістолета, погрожували мене садистськи гвалтувати, розповідали, як це відбуватиметься".

"Один з них зненавидів мене більше за всіх. Він підкликав мене до ґрат камери, відкривав решітку, вимагав, щоб я стояла рівно, розганявся і бив мене ногою в груди. Я летіла до стіни і ще хвилин десять не могла нормально дихати. Це їх дуже сильно забавляло".

"Особливо страшно було, коли привезли якогось чоловіка просто по телефонному дзвінку. Я його не бачила, але його били, і він сильно кричав. І я кричала, повзала по підлозі і молила, щоб мене просто застрелили".

"Били в основному жінки"

Але вбивати Ірину не збиралися. Замість цього їй начепили на шию плакатик зі словами "Вона вбиває наших дітей", надягли українську символіку і повезли до центру Донецька.

"Я трималася за цей стовп, щоб не впасти. Мене били прикладом по ногах. Якась жінка роздавила на моєму обличчі два помідори. Я була вся в сльозах і синцях. А місцеві люди підходили, фотографувалися на моєму фоні, їм було це цікаво".

"З хороших машин виходили молоді красиві хлопці. Спочатку один фотографувався зі мною, потім вони мінялися. Але чоловіки мене не били, а били в основному донецькі жінки. Били з якоюсь садистською жорстокістю. Одна бабуся била мене палицею, на яку вона спиралася при ходьбі - по спині, по плечах і по голові".

Ірину звинуватили в тому, що вона була навідницею для української армії.

Доказів не було, але їх ніхто і не питав. Ірина розуміє, що після численних бомбардувань житлових кварталів Донецька і Ясинуватої навіть ймовірний навідник або коректувальник стає особливо ненависним для місцевого населення.

"Я молилася про одне: щоб мене вбили. Фотографія не відображає всього, що там відбувалося. Навколо мене постійно були озброєні люди, вони сміялися і обговорювали, що б ще таке зі мною зробити, розповідали свої варіанти тортур".

Так вона стояла, за її словами, години три, тримаючись за стовп.

"Під кінець я побачила двох людей, вони були якісь врівноважені, жодного виразу на обличчі. Цим вони сильно виділялися". Це були іноземні журналісти, вони сфотографували Ірину та відійшли.

"Хай вони несуть свою віру"

Журналісти зв'язалися з командиром батальйону "Восток" Олександром Ходаковським.

Він не знав, що Ірина знаходиться на його базі. Він був обурений, розсерджений на своїх співробітників і розпорядився її звільнити. Запитав, хто її бив. "А як я можу сказати, хто мене бив? Я сказала йому, що той, який бив мене ногою в груди, був на вигляд найбільш з них інтелігентний", - каже вона.

Пан Ходаковський оголосив журналістам і своїм ополченцям, що Ірина не вчинила жодного злочину, зняв з неї всі звинувачення, і дав їй в супровід бійця зі свого батальйону.

"Цей боєць раніше був українським міліціонером. Ми розмовляли по дорозі, він розповідав мені про свою сім'ю. Коли ми розлучалися, я обняла його. Не знаю, як це люди сприймуть. Але ця людина не зробив мені нічого поганого".

Виїжджаючи з Донецька, Ірина розмірковує про тих, хто там залишився.

"Що сказати жінкам Донецька? Нехай вони несуть свою віру в ДНР і в визволителів до кінця життя. Це їхнє право".

"А всім, хто ще не виїхав, і хто не підтримує ДНР, хочу сказати: не жартуйте і не грайте з вогнем! Я була неправа, залишившись на окупованій території. Ці люди не жартують. Пощади не буде. Хто може - їдьте. Нехай виживуть нормальні люди".

ВВС Україна