Нещодавно Уповноважений Верховної Ради з прав людини опублікував концепцію Школи з прав людини заснованої спільно з проектом «Гарантування дотримання прав людини при здійсненні правосуддя» Координатора проектів ОБСЄ в Україні.

Чому було вирішено започаткувати цю школу і кого в ній будуть навчати, ми з’ясовували у омбудсмена Валерії Лутковської.

– Кого в Україні потрібно навчати захисту прав людини?

– Можу сказати до прикладу, що Данський інститут з прав людини проводить правоосвітню діяльність про права людини, починаючи з дитячого садочку, у них для цього є спеціально розроблені програми. Зрозуміло, що наразі у нас немає такої мети. Ми хочемо спершу попрацювати на більш високому віковому рівні – з людьми, які вже сьогодні працюють у сфері або застосування законодавства, в тому числі щодо захисту прав людини. Це, зокрема, чиновники, які сьогодні працюють на державній службі, в центральних офісах виконавчої влади чи на місцевому рівні і це правозахисники, які допомагають громадянам зрозуміти свої права і зрозуміти шляхи захисту своїх прав і свобод. Крім того, ми плануємо працювати і в тому числі з такою цікавою для мене віковою категорією як старшокласники. Це активні громадяни, які завтра будуть готові і шукати роботу, і шукати можливості реалізувати захист своїх прав. Відповідно, поки що ми бачимо таких три основних напрями, в яких ми хочемо працювати.

Чому ми обрали чиновників? Кожен чиновник у своїй діяльності так чи інакше стикається із реалізацією закону про доступ до публічної інформації, про відкритість публічних коштів, про звернення громадян, з законом про захист персональних даних. А це зачіпає такі основні складові в житті людини, як право на отримання інформації, право на свободу вираження поглядів і право на захист своєї приватності, якщо мова йде про захист персональних даних.

– Що стало причиною створення Школи з прав людини, які були передумови?

– Можу сказати, що одним із вагомих чинників були результати першого в Україні соціологічного дослідження стосовно того, як взагалі громадяни України розуміють і готові захищати свої права, яке ми провели спільно з програмою розвитку Організації Об’єднаних Націй та правозахисниками. Для прикладу, у дослідженні було одне питання, яке розділило все українське суспільство на три частини, при чому і схід, і захід, і південь, і північ. Питання звучало так: чи готові ви відмовитися від частини своїх прав і свобод задля досягнення певних матеріальних благ. І в даному випадку ми побачили, що приблизно 30% готові відмовитись від своїх прав і свобод задля матеріального достатку, 30% готові терпіти матеріальні проблеми, але зберегти свої права і свободи і 30% взагалі не визначилися із цим питанням.

Більше того, з’ясувалось, що лише 16% готові захищати свої права в суді. Стільки ж – 16-17% по всій Україні готові, в разі наявності питань із дотриманням прав людини, шукати родичів і знайомих для вирішення своїх проблем. Тобто це означає, що, з одного боку, у нас є недовіра до правосуддя, але з іншого – у нас ще є певне незнання, яким чином свої права захистити. Відповідно, ми вирішили що необхідно підвищувати рівень правової освіти населення, адже того, що роблять громадські організації, Міністерство юстиції, Міністерство освіти – недостатньо.

– Хто був ініціатором цього процесу і хто був до нього залучений?

– Ми досить давно співпрацюємо з ОБСЄ в різних проектах. У нас є проект, який, наприклад, стосується розвитку громадянського суспільства, інший проект присвячений свободі мирних зібрань і, відповідно, права на мітинги. Ще один проект стосується захисту прав дітей і всіх питань,пов’язаних із цим. Тому співпраця у нас уже результативна і з багаторічним досвідом. Ми провели соціологічне дослідження і зробили для себе висновки про те, що треба працювати ще й у цьому напрямі. Але з іншої сторони, були певні ініціативи з боку ОБСЄ, стосовно того, що необхідно проводити такі курси для різних категорій населення. І ми вирішили, чому не об’єднати тоді це все під однією назвою «Школа прав людини», яка дозволить, власне, дійсно залучати різні категорії слухачів, використовувати різні курси і рухатись у декількох напрямах одразу. Ми давно співпрацюємо з Офісом, і кількість спільних проектів уже більше десятка точно. Також ми були залучені до співпраці з ОБСЄ в рамках підвищення кваліфікації в сфері прав людини для кіберполіції для нацполіції, освіти для фахівців у галузі права із застосування Конвенції та практики ЄСПЛ.

– Україна посідає перше місце за кількістю індивідуальних звернень в ЄСПЛ, в чому причина, недовіра до української судової системи?

– Давайте почнемо зі статистики. В Європейському суді з прав людини є ця статистика і на сьогоднішній день вона є певним показником довіри до ЄСПЛ, і не більше. Поясню: по-перше, у нас недостатня правова культура звернення до Європейського суду з прав людини. І я добре пам’ятаю часи, ще коли сама працювала Урядовим уповноваженим Європейського суду з прав людини, коли у нас після кожного засідання одна зі сторін у цивільній справі, яка програла, погрожувала судді, що вона звернеться до Європейського суду з прав людини, передбачаючи, що Європейський суд це така собі ідеальна апеляційна інстанція, яка перегляне справу і визначить інший перерозподіл спадкового майна чи щось інше. Це неправильне розуміння взагалі ролі Європейського суду з прав людини. По-друге, показовою є статистика не кількості звернень до Європейського суду, а статистика тих справ, які, принаймні, відправлені на комунікацію до уряду. Найкращою статистикою є та, яка стосується прийнятих до розгляду справ. Оця статистика дійсно є показовою, тоді вже можна говорити, що справді є питання, які Європейський суд вирішив прийняти до розгляду, тобто це питання, які створюють інтерес з боку Європейського суду з прав людини. Ця статистика дійсно є показовою.

– Тобто люди просто не знають, які саме справи може розглядати ЄСПЛ. А де зараз можна отримати знання про захист прав людини?

– Відверто кажучи, я знаю лише один-два виші, які дійсно дають принаймні поштовх для практики Європейського суду з прав людини. Я не знаю жодної людини, яка могла б сказати: я знаю всю практику ЄСПЛ. Це просто не реально, але отримати базові знання у вищому навчальному закладі було б корисно. Я таких, на жаль, знаю не так багато. Тому що, по-перше, це пов’язано з тим, що вся практика ЄСПЛ, зазвичай, англійською або французькою мовою. Відповідно, викладачі не завжди готові до того, щоб її одразу сприймати і використовувати у своїй роботі. Я абсолютно впевнена в тому, що немає сенсу розповідати про практику ЄСПЛ і Конвенцію без прив’язки до матеріального права України. Тобто практика ЄСПЛ має читатись в рамках курсу кримінального процесу, в рамках курсу цивільного процесу, в рамках адміністративного судочинства. Якщо це буде окремий курс, його буде важко поєднати навіть в правосвідомості майбутнього юриста із тим, що відбувається насправді. На жаль, на сьогоднішній день, навіть якщо це читається, то читається окремо.

– Є велика група людей, яка отримувала юридичну освіту в радянському союзі, а є велика група людей, яка отримувала освіту в незалежній Україні. Наскільки відрізняється їхнє сприйняття і частота використання конвенцій в їхніх рішеннях. Тобто, чи є якась різниця в світоглядах цих категорій людей?

– Ні, ви знаєте різниця є тоді, коли людина зіткнулася із практикою Європейського суду з прав людини, тому що я, в принципі, не знаю жодного юриста, який би не закохався в практику ЄСПЛ, з того моменту, коли почав її вивчати. Тому що в практиці можна знайти відповідь на величезну кількість питань, яка супроводжує діяльність будь-якого юриста, чи то адвоката, чи то прокурора, чи то працівника суду, чи то суддю. Відповідно, якщо починаєш вивчати це питання, при чому бажано самотужки, вишукуючи бажані правові позиції Європейського суду за тим напрямом, який тобі цікавий, після того закохуєшся і більше відірватись від цієї практики просто не можеш. І потім, вже з задоволенням читаєш кожне нове рішення, розуміючи, що це нове слово, яке можливо не сьогодні, але завтра стане актуальним, зокрема, і в твоїй роботі, і для твоєї держави.

– Чи знаєте ви випадки, коли звернення людини в ЄСПЛ створило прецедент і вирішило питання права в певній сфері для цілого суспільства?

– На сьогодні є рішення Європейського суду, які дійсно вплинули на покращення ситуації із системою захисту прав людини в системі українського правосуддя для всіх, не тільки для тієї конкретної людини, яка звернулась до ЄСПЛ. Рішення Європейського суду мають прецедентний характер для самого ЄСПЛ. Але решта найперше – це висловлена певна правова позиція, яка в теорії мала б стати превенцією порушень у подальшому. Це можна використовувати як аргумент, і судді це використовують як обґрунтування своєї власної позиції. От, наприклад, було рішення Європейського суду у справі «Швидка проти України». Згідно з фактами в цій справі, пані Швидка була піддана адміністративному арешту і ця постанова суду про таке адміністративне стягнення підлягала виконанню негайно. Але в даному випадку Європейський суд з прав людини скористався банальної логікою і поставив питання: а який тоді сенс, шановні, в апеляційному оскарженні рішення суду про адміністративний арешт, якщо оскарження апеляційне відбувається вже після того, як людина відбувала покарання? Власне, це оскарження не має сенсу як такого. Відповідно, Європейський суд з прав людини констатував порушення в даній конкретній справі, і тепер судді України, коли розглядають питання про притягнення до відповідальності у вигляді адміністративного арешту, одразу вказують, що, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини, неправильно, щоб постанова набувала чинності одразу та підлягала виконанню одразу.

За моїм поданням після рішення у справі по Швидкій було звернення до Конституційного суду. Позиція Конституційного суду стає визначальною для національної системи: і для законодавства, і для судової практики в деяких випадках. В результаті, одне рішення Європейського суду з прав людини зумовило великі системні зміни.

Відповідно, практику Європейського суду з прав людини як таку, що може покращити нашу систему, знати необхідно.

– Які саме знання зможуть отримати слухачі Школи з прав людини?

– Перший курс, який ми проводимо, пов’язаний із двома визначальними статтями Європейської конвенції з прав людини – це стаття 10, право на свободу вираження поглядів і свободу отримання інформації, і стаття 8, право на захист приватності.

Але розповідати чиновникам про Європейську конвенцію з прав людини і не розповідати про Європейський суд з прав людини, який власне, створений для того, щоб відслідковувати, дивитись за тим, як держави реалізують Конвенцію у своїй діяльності, було б неправильно. Відповідно, це буде курс, який стосуватиметься і Європейської конвенції з прав людини взагалі, і діяльності Європейського суду з прав людини. Крім того, це буде більш поглиблене вивчення статей 10 і 8, плюс практика Європейського суду з прав людини. Адже кожна стаття Конвенції – це така собі верхівка айсбергу, а все решта, що криється під статтею Конвенції, це практика Європейського суду з прав людини, як система застосування цієї статті в конкретних випадках, у яких визначена правова позиція Європейського суду – що треба розуміти під кожною статтею, під кожним словом, під кожним пунктом, якщо є певні винятки з цієї статті тощо. Відповідно, так ми плануємо побудувати свою роботу, і таким чином ми плануємо організувати цю школу.

Школа не буде розрахована тільки на чиновників чи тільки на представників неурядових організацій. У нашій Школі курси розроблені з урахуванням потреб різних груп слухачів. Для чиновників одне, для правозахисників – інше. Тому що правозахисникам треба давати зовсім інший аспект захисту прав людини. А для старшокласників ми хочемо надавати такий курс, який сформує активну громадянську позицію. Для того, щоб, принаймні, ті старшокласники, які пройшли цей курс, вже розуміли – не треба шукати знайомих, родичів для захисту своїх прав. Треба звертатись до суду, до поліції, до прокуратури. Куди, в якому випадку звертатись, і як захищати свої права.

– Коли Школа з прав людини запрацює?

– В кінці травня закінчують навчання представники Київської міської ради, в кінці червня випускниками стануть представники громадянських об’єднань, організацій.

Частота проведення навчань залежатиме від нашої спроможності, від спроможності ОБСЄ і експертів, і від того, як швидко ми будемо набирати такі курси, тобто якщо буде зацікавленість. Експерти ОБСЄ – це і українські експерти, і запрошені експерти з інших держав. Хоча досвід показує, що українські експерти є результативнішими, тому що по-перше не існує мовного бар’єру, не треба слухати через перекладача. По-друге, вони значно більш досвідчені в національних проблемах – вони їх краще описують з точки зору і позиції Європейського суду, і з точки зору національного законодавства, і з точки зору міжнародних стандартів в сфері захисту прав людини.

Сергій Головач,
для IA ZIK