Яку нішу займали жінки на Євромайдані, чи були щодо них прояви сексизму, чи справедливо їм відводити сьогодні лише роль рознощиць канапок та прибиральниць? У рамках Форуму видавців над цим спробували розібратися відомі українські письменниці та журналістки: Ірина Славінська, Наталка Сняданко, Ірена Карпа, Лариса Денисенко і Ольга Веснянка, дискутували на тему «Жінка на Євромайдані: (не)видима сила».

Як розповіла модератор зустрічі, журналіст Ольга Веснянка, раніше подібну дискусію на тему «Жінки на Майдані: не канапками єдиними» планували провести в Києві, однак вона так і не відбулася. Приводом до дискусії став один з плакатів, який висів на кухні Українського дому під час Майдану: «Дорогі жінки, якщо ви побачите десь брудний посуд – приберіть і зробіть революціонерам приємно». Окрім того, часом вона кріпила поруч з плакатом «Героям Слава» наліпки «Героїням Слави», але вони кудись безслідно зникали. За словами Ольги Веснянки, виникає питання, де ж насправді було місце жінки на Євромайдані, чи вписали тих відважних осіб в українську історію?

Журналіст і письменниця Христина Бердинських розповіла, що під час цих подій на Майдані, з грудня до квітня, вона спілкувалася з різними людьми: бідними, багатими, з різних професійних середовищ, соціальних станів, чиї прізвища здебільшого нікому нічого не скажуть. Усі ці історії Христина Бердинських об’єднала у книгу «Єлюди».

«На Майдані мене завжди вражав цей жіночий фактор. Я зустрічала жінок, які своїми простими словами чи діями робили щось таке, що надихало», – розповідає вона. Найбільше, за словами авторки, її вразила історія 90-літньої бабусі пані Марії, яка на палицях 70 км добиралася до Києва. І в найлютіший мороз на Майдані ні на що не нарікала, навпаки, ставила себе в приклад молодим людям. «Це мене настільки вразило, що мені стало соромно, що я тут скаржуся на холод, на життя», – каже Христина.

Зовсім інша історія про 30-річну киянку з Києва, директора ювелірної фірми. «Яка і канапки на кухні по 6 годин робила, і закуповувала шкарпетки хлопцям, і на своїй рожевій машині ночами полювала на тітушок… І навіть після Майдану не залишила свою волонтерську діяльність», – каже Христина.
Ще одна історія, яка її шокувала, це історія львів’янки, студентки історичного факультету, якій всього 22 роки. І її волонтерська робота полягала в тому, що вона допомагала родичам Небесної сотні організовувати похорони. «Займалася паперовою роботою, купувала одяг, взуття, труни. Звідки у цієї молодої дівчини стільки внутрішньої сили, для мене було загадкою, – пояснює журналістка. –Ми ніби й багато висвітлюємо, пишемо, але скільки ще людей залишилося за кадром, які робили такі важливі речі і точно не для того, щоб потрапити у ЗМІ, а за внутрішнім покликом. Такі жінки мене завжди вражали, надихали і я думаю, що це відчували й інші на Майдані».

На запитання модератора, чи все-таки є якийсь поступ, чи жінки почали з’являтися у ЗМІ як рушійна сила змін в Україні, письменниця Наталка Сняданко говорить, що спершу вона це зауважила в іноземних ЗМІ. «Для наших журналістів це було нормально бачити такі таблички «Шановні жінки, приберіть посуд», іноземні журналісти ставились до цього по-іншому. У деяких наших редакціях теж висіли оголошення: «Шановні журналістки, залишайтесь в редакція». Про жінок, які навіть зараз воюють, про ці історії пишуть надто мало, а навіть, якщо і пишуть, то їм бракує правильної інтонації», – каже Сняданко.

З історій, які її вразили, волонтерська робота, яка проводилася за кордоном на підтримку Майдану, яку також проводили здебільшого жінки. «Наприклад, у німецькому Кьольні є жіноче товариство, це люди, яких батьки перевезли в Німеччину в ранньому віці, вони подекуди навіть не ідентифікують себе українцями, але наскільки сильно вони перейнялися Майданом, важко навіть сказати. Це було неймовірно зворушливо, як вони збирали кошти, робили все можливе, щоб допомогти».

Лариса Денисенко – письменник і водночас юрист знає зі свого досвіду роботи, що таке сексизм і що таке дискримінація. Проте зазначає, що явної дискримінації на Майдані не було. «Принаймні до мене, як до юриста, такі випадки не доходили», – каже Денисенко.

Але загалом, за її словами, жінки проявили себе на Майдані по-різноманітному. Наприклад, проект «Євромайдан SOS» був створений всього двома жінками і до сьогодні він працює і виконує важливу роботу. «Окрім того, ми можемо скільки завгодно сміятися над шопоголізмом, але ці жінки вигадали метод, як допомогти тим самим майданцівцям, родинам загиблих, учасникам АТО: вони розпродають одяг і передають гроші на допомогу, і воно реально працює. Чоловіки б цього не вигадали. Навіть жіноче меценатство і організація виставок-продажів у багатьох випадках започатковується жінками. Загалом є дуже багато напрямів діяльності, де проявили себе жінки», – каже Денисенко.

Вона також додає, що зараз мало говорять про жінок-журналісток, які на передовій: про Лесю Ганжу, по Олену Стадник, Анжелу Багастян, які досі знаходяться в зоні АТО і інформують нас, допомагають воякам і це теж робота на межі.

«Якщо говорити про міфи, ми з журналісткою Ольгою Лель якось подумали, що найкращим міфом, який працює в Україні, який вкорінений у нашу ментальність, як і в Грузії чи Латинській Америці, це бойові бабці. У нас бабусь реально бояться всі. Варто випустити якийсь таки лісапедний батальйон і всі його боятимуться. Бо, згадайте, як було в дитинстві, тільки виходить якась грізна бабуся і всі діти одразу її слухають. У нас все-таки на ментальному рівні є ця повага до бабусь, які тримають всю родину. Наприклад, в Грузії це образ жінки – воїна.

«Якщо говорити про те, що журналісток просили під час Майдану сидіти дома, то я скажу так: якщо ти хочеш сидіти дома, однаково, чи ти чоловік, чи жінка, ти сидиш. Якщо хочеш бачити свою користь, ти це робиш. Але не всі вміють робити компліменти і не всі чоловіки вміють обережно висловлювати свою турботу. І, можливо, ці заклики були висловлені чоловіками, які дбали про нашу безпеку – я нічого поганого в цьому не вбачаю. Інша річ, коли ти кажеш: дякую за попередження, але я все таки піду. А у відповідь чуєш: ти тупа курка і сиди краще дома – це вже щось інше, ніж турбота», – пояснює Денисенко. Зі свого боку Ольга Веснянка розповіла, що її двоє подруг юрист та науковець звернулися в Автомайдан і запитали, чим вони можуть допомогти. Їм відповіли – можете помити підлогу. Лариса Денисенко пояснює це так: «Це стереотипи суспільства, але потрібно докладати зусиль і пояснювати, можливо, їм варто було зразу уточнити, чим вони можуть бути корисні. Так само, як ми сотні разів пояснюємо щось дітям, так само можна пояснювати чоловікам і нічого».

Журналіст та співавтор книги «Історії талановитих людей» Ірина Славінська розповіла, що вона ще до Євромайдану натрапила на статистику про присутність жінок у медіа «Які жінки стають героїнями у ЗМІ».

«Так от: Жінок у темах, які стосуються політики, економіки, майже ніколи немає. І натомість жінок дуже багато у матеріалах світських хронік, червоних доріжок, культури, освіти. Однак після Майдану – це все трохи змінилося, виявилось дуже багато жінок, які займаються реальною політикою, які голими руками займаються право захистом, законотворчою діяльністю. Ця жіноча робота стала більш видима. Вилізло на поверхню, хто насправді пише закони, дає якісь експертні оцінки тощо. І багато жінок насправді роблять цю «нежіночу роботу».

Чи вписалися жінки, які були на Майдані, в українську історію протестів, спробувала відповісти й письменниця Ірена Карпа. За її власними спостереженнями, під час багатьох мітингів, протестів, у яких вона брала участь ще до Майдану, більшість тих, хто був поруч, це були жінки. «Все-таки дівчата завжди активніші, більше цікавляться якимись насущними речами. Якщо й на Майдані був сексизм, то він був якийсь доброзичливий, наприклад, нас просили не лізти на барикади. Окрім того, на Майдані було багато жінок-берегинь, які дбали про гарячу їжу, робили канапки і робили дуже багато на рівні з чоловіками. Жінки були навіть якісь більш функціональніші, аніж чоловіки. Та зрештою чоловіки усвідомили себе, як фізичну силу, і це був теж великий плюс, тому що мені здається, що Майдан приніс не так нове усвідомлення жінок, які стояли на Майдані, які самоусвідомлення цієї маскулінності у чоловіків. Вони зрозуміли врешті, що вони не тряпки, які ми затюкали, а почали там стояти за нас же ж. Вони зрозуміли, що вони сильні і ми теж побачили, що вони сильні, а не ті, за яких потрібно робити всю роботу. І від цього насправді стало радісно. А загалом Майдан – це була взаємодія дуже багатьох людей, які працювали як один організм, і я не вважаю, що були якісь сексистські прояви, швидше була якась благородність, галантність і прояви людяності», – поділилася Карпа.

Поміж тим Ольга Веснянка проаналізувала збірку спогадів 1989-2009 рр «Жінки в добу змін». Це книга, в якій жінки з Польщі, Словаччини, Чеської Республіки, Східної Німеччини, України осмислюють, що ставалося з ними після революції, чи продовжували вони розвивати країну, чи були залучені до реформ у своїх країнах, чим навпаки виключені. «Фактично, всі авторки акцентують на тому, що не вдалося їм цей активізм, який вони показували під час революцій, продовжити у подальшій роботі, на благо реформ, змін у своїх країнах. Можливо, саме тому, що наш світ – це чоловічий клуб», – каже журналіст.

Вголос