Сучасне політичне життя будь-якої країни просто неможливо уявити без жінок, адже досить часто представниці прекрасної частини людства займають високі державні посади й прекрасно справляються з покладеною на них відповідальністю.

Яскравим прикладом успішності жінок у політиці є Ангела Меркель, німецький політик, лідер ХДС, яка з 2005-го року займає посаду Федерального канцлера Німеччини і знову висуває свою кандидатуру на цю посаду. Іще один приклад успішності жінок у світовій політиці – Даля Ґрибаускайте, яка стала Президентом Литви у 2009 році й була переобрана на другий термін у травні 2014. Можна продовжувати перераховувати успішних політиків-жінок, які відіграють значну роль у політичному житті власних країн і навіть у житті інших держав, бо і в сучасних парламентах окремих країн, і в парламентах міжнародних організацій, таких як ООН, є досить багато високоосвічених і рішучих політиків-жінок, які твердістю власних переконань й непохитністю перед будь-якими загрозами анітрохи не поступаються колегам-чоловікам. Тим не менше, у Європі вважають, що в парламентах більшості країн жінок недостатньо (приблизно 23,4 %), тому впроваджують спеціальні квоти, які гарантують жінкам-депутатам гендерну рівність. Але ж то Європа! А чи можна сказати, що в українському парламенті кількість жінок-депутатів достатня й гендерна рівність підтримується?

Якщо говорити правду, то серед 450 депутатів жінок всього 50.Чи достатньо цієї кількості, якщо говорити про гендерну рівність? Звичайно ж, ні. Невже в цьому, як завжди, винна «злочинна» влада? Чи, може, трохи винні й самі виборці? Мабуть, провина виборців все ж є, бо виборець, навіть якщо у списках кандидатів у депутати Верховної Ради України представлені жінки й чоловіки, найчастіше зупиняє свій вибір на представникові сильної статі. На жаль, найпоширеніше пояснення, чому вибір впав не на жінку-кандидата, а на чоловіка, звучить приблизно так – жінки перетворять Верховну Раду чи то на базар, чи то на модний салон.

Скажемо чесно, такий метод досить суперечливий, бо насправді є значно досконаліші параметри для вибору депутатів у парламент – освіта, фахові знання, широкий світогляд, вміння продукувати корисні для людей і держави ідеї. Але ж ні, для більшості виборців саме стать майбутньою парламентаря відіграє найголовнішу роль. У результаті сьогодні ми маємо парламент, який більше нагадує чоловічий клуб із боксерським ухилом, а не державний законотворчий орган, у якому депутати мали б продуктивно працювати, а не влаштовувати бійцівські поєдинки.

Звичайно ж, в українській політиці і зараз є декілька жінок, які вже довгий час вважаються досить сильними гравцями на політичному полі України. Щоб згадати ці імена, не потрібно аж надто напружувати пам’ять. Згадуючи жінок-політиків, перш за все говорять про Юлію Володимирівну Тимошенко, потім, трохи подумавши, згадують Надію Савченко (аякже, маже два роки всі українці переймалися визволенням цієї пані з російського полону), а потім вже згадують інших представниць політичних кіл – Ірину Геращенко, Оксану Сироїд, Вікторію Сюмар, Ганну Гопко, Олександру Кужель… Ну, дехто, мабуть, згадає ще кілька імен народних депутатів-жінок (але й не факт, що згадає).

Хоча у нинішньому українському парламенті жінок більше ніж будь-коли раніше, та насправді їх кількість мізерна. На Міжнародному бізнес-форумі «Бізнес WOMAN 2017», який відбувся в Києві 8 квітня 2017 року, Перший заступник Голови Верховної Ради України Ірина Геращенко сказала: «Сьогодні зростає присутність жінок у владі і їхня роль у прийнятті рішень, але кількісний показник жінок в уряді і Верховній Раді не відповідає потенціалу українок, їх має бути значно більше».

Якщо подивитись на конкретні цифри, то жінки складають лише 11,85% від загальної кількості депутатів Верховної Ради, із них дві жінки (Ірина Геращенко і Оксана Сироїд) представлені у керівництві Верховної Ради України, а шість жінок очолюють профільні комітети українського парламенту.

Заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця на своїй сторінці у соціальній мережі Facebook написав «Згідно з останніми статистичними відомостями МПС, Україна на 145-й позиції у світі (за чисельністю жінок у національному парламенті — ред.) зі 190. Немає жодної європейської країни де б ситуація із представленістю жінок у національних парламентах була гіршою ніж в Україні. Ну хіба що Вірменія, яка станом на 1 березня ц.р. посідала 160-у позицію».

Звісно ж, не тільки український парламент нагадує чоловічий клуб. І саме з цієї причини сьогодні в парламентах багатьох країн Європи ведуться розмови про гендерну рівність, бо все ж таки, як не крути, а навіть у парламентах європейських країн жінок набагато менше, аніж чоловіків. Не тільки український виборець міцно чіпляється за відмираючі, але все ще живі традиції, які принижували роль жінки в житті суспільства. Ці традиції найкраще проілюстровані давнім німецьким правилом, побудованим на трьох буквах «К» – «Kinder», «Kuche», «Kirche», що в перекладі означає «діти», «кухня», «церква». Ці три «К» ще й досі тяжіють над сприйняттям більшістю ролі жінки, а особливо у випадку, коли йдеться про політику чи про керівників будь-якого рангу. Але якщо європейські виборці почали потроху змінювати свої гендерні політичні вподобання і орієнтуються на політичні програми й на реальні справи кандидата, то більшість українців продовжують обирати чоловіків. Чи тов очікуванні нових цікавих боксерських боїв у сесійній залі Верховної Ради, чи то бажаючи вислухувати з парламентської трибуни нові перли ненормативної лексики, якими так віртуозно володіють деякі українські депутати чоловічої статі. Але можна заспокоїти любителів бійок у парламенті — деякі жінки-депутати не поступаються колегам-чоловікам ані вмінням відстояти свої політичні переконання за допомогою фізичної сили, ані у володінні лайливими словами, хоча, слава Богу, більшість представниць прекрасної статі все ж займаються саме законотворчістю.

Згадаймо, що жінки, незважаючи на малу кількість у парламенті, досить продуктивно ведуть справжні парламентські дискусії, спрямовані на покращення існуючих законів, і регулярно виступають із законотворчими ініціативами. Наприклад, лідерками в написанні законопроектів є депутатки від політичної партії «Народний Фронт» Олена Ледовських і Олена Бойко, які понад 440 разів були автор чи співавторами багатьох законопроектів Верховної Ради України. Деякі чоловіки-депутати декількох скликань не були й наполовину такими ініціативними, як ці пані. А найбільш активними спікерами є члени фракції «Батьківщина» Олександра Кужель і Юлія Тимошенко. Можна було б згадати значно більше прикладів діяльності жінок у Верховній Раді України, але чи справді це треба?

Отже, тепер можна більш серйозно поміркувати, чи нинішня кількість жінок-депутатів у Верховній Раді України – це ознака рівних можливостей, чи це яскравий приклад гендерної нерівності, яка не тільки принижує роль жінки у розбудові сучасної держави, але й заважає ефективній роботі парламенту.

Цікаво, український виборець хоч колись зрозуміє, що жінки-депутати можуть працювати не гірше за чоловіків, а може, і значно краще, бо гарний одяг і обмін рецептами, як виявляється, зовсім не заважає досить ефективно працювати на благо країни, коли періодичні боксерські поєдинки чоловічої частини депутатського корпусу, влаштовані просто в сесійній залі, не тільки марнують час, але й знищують імідж країни.

Анастасія Михальченко

zrada.today