Авторитетна соціологиня Ірина Бекешкіна називає головні ризики для популярності президента Зеленського, нестандартно пояснює причину поразки Петра Порошенка, а потім розповідає, як змінилися українці за останні роки.

Знайвідомішою українською соціологинею і директоркою фонду Демократичні ініціативи Іриною Бекешкіною НВ зустрічається у будинку на Гончара, 33, у Києві, де знаходиться офіс фонду. Споруда історична: на початку минулого століття тут розташовувалася клініка доктора Маковського, де у вересні 1911 року після замаху помер останній прем'єр-міністр Російської імперії Петро Столипін. А вже у нові часи з перших днів української незалежності в цій будівлі розміщуються Народний Рух України і Малий драматичний театр.

Про все це Бекешкіна встигає розповісти, поки ми піднімаємося довгими і заплутаними кам’яними сходами маєтку. Нарешті діставшись до кабінету, вона насамперед вмикає комп’ютер, щоб переглянути останні новини, і майже не жартома скаржиться: виборча кампанія ув’язнила її в робочому кабінеті й позбавила літньої відпустки.

Втім, головному електоральному соціологу країни до такого не звикати. Відкинувшись у кріслі, вона спокійно і з оптимізмом підводить підсумок двох головних кампаній цього року — президентської і парламентської.

Ми стали свідками протесту проти чинної влади. Навіть не стільки проти проведеної нею політики, скільки проти влади як такої. І це не дивно: у нас всі вибори протестні, і на них завжди перемагала опозиція. Крім того, завжди влада й опозиція були поділені за регіональним принципом. Починаючи з першого президента країни Леоніда Кравчука, кандидат від заходу країни завжди чергувався із кандидатом від сходу.

На цих же виборах український народ вперше вибрав політичну еліту не зі сфери політики, а президент Володимир Зеленський вперше за історію країни став абсолютним лідером і на заході, і на сході України. Він всюди «своя» людина. Це великий виняток і для сучасної демократичної Європи, крім авторитарних держав, коли президент отримує таку одностайність під час голосування. І це великий досвід для всіх нас.

Таким чином народ захотів вручити Зеленському і законодавчу, і виконавчу владу. З одного боку, це відкриває перед новим президентом величезні можливості, з іншого — й очікування від нього вищі. Адже вся влада у твоїх руках — йди і роби, нарікати нема на кого.

Навіть якби політичної сили Зеленського не було, я б не говорила про реванш проросійських сил. Максимум, який би вони набрали, це 20% голосів виборців, тобто політична сила Зеленського «відкусила» у цього табору 5−7% виборців. Це дещо і свідчить про те, що традиційний поділ країни навпіл поступово відходить. І річ не тільки в тому, що у виборах не брали участь окуповані Крим і частини Донецької і Луганської областей. Серйозні зміни відбуваються у суспільних настроях сходу і півдня. Поступово відходить покоління людей, яке пов’язувало свої надії з Росією, з’явився безвіз, і для молодих людей Європа виглядає набагато привабливішою. Тому серйозного реваншу я вже не боюся.

Я боюся хаосу і дезорганізації. Коли раптом в управління приходять люди, які ніколи з цим не стикалися, які нічого не знають і не вміють, це завжди небезпечно. Хорошим рішенням могло би бути залучення кваліфікованих професійних людей із колишньої влади. Хоча б із середньої ланки. А ідея «всіх панів до однієї ями» дуже небезпечна. Навіть більшовики, які свого часу її реалізували, змушені були залучати старі кадри.

Велика проблема нашої держави — ось ця структурна недовіра, коли разом із топполітиками стіни парламенту і президентської адміністрації залишають молоді, сильні й професійні кадри. Ось так змітати всіх із шахової дошки дуже небезпечно.

Те, що більшість українців вважає, що країна рухається у правильному напрямку, — також данина високим очікуванням від президентства Зеленського. Хоча 41% тих, хто вважає так проти 37% респондентів, які не згодні з цим, — зовсім не унікальна ситуація, як зараз намагаються подати. Такі вибухи оптимізму вже були в історії країни, наприклад, після обрання президентом Віктора Ющенка (тоді 51% громадян вирішили, що країна нарешті пішла у правильному напрямку). Але оптимізм обвалився вже до кінця року.

Так само здіймалися очікування і після перемоги на виборах Віктора Януковича, тоді у правильність курсу країни вірили 43% виборців. Втретє — зараз, і це наштовхує на певні роздуми про інфантилізм і патерналізм як головні риси масової свідомості наших виборців.

Українці ніяк не можуть подорослішати. Успіхи країни вони не пов’язують із діяльністю державних інститутів, ефективністю бізнесу або суспільства, тільки з новим обличчям, яке прийшло до влади. Ці настрої підігрівають і українські політики, які дають своїм виборцям малореальні обіцянки.

Роль цих обіцянок у інфантилізації суспільства дуже важлива. Все, як у старій пісні, чекають, що «прилетить раптом чарівник у блакитному вертольоті й безкоштовно покаже кіно». Саме ця установка радянської людини успішно зруйнувалася у 90-х, коли кожен розраховував сам на себе, але вже після двох електоральних циклів знову стала зростати.

Я не знаю, як довго триватиме медовий місяць українського народу і нового президента. Звісно, кампанією Зеленського займалися талановиті люди. Відразу після другого туру його рейтинг став потроху знижуватися, тому що на сході країни та ж Опозиційна платформа почала обробляти своїх респондентів — мовляв, дивіться, вони до НАТО хочуть, а ви ж проти. І тут Зеленський увімкнув образ білоруського президента Лукашенка, популярного і в нашій країні. Картинно розібрався із кількома дрібними чиновниками, почав вирішувати питання людей, і це миттєво підняло рейтинг.

Але я не думаю, що цього достатньо і вистачить надовго. Уже восени, ближче до зими люди отримають перші платіжки за газ. Навіть якщо ціну трохи знизять, вони все одно згадають про Юлію Володимирівну [Тимошенко], яка обіцяла зменшити ціну вдвічі.

Навіть найромантичніші українці звикли думати кишенею. І в цій кишені ми бачимо пакет конкретних очікувань. У ньому і те, що нарешті влада чинитиме розправу над корумпованими чиновниками, що будуть якісь рішення стосовно війни. Це серйозна пастка для нового президента. Навіть якщо такі рішення будуть, вони задовольнять лише одну частину суспільства, а іншу налаштують проти нього. Ще один виклик стосується соціальних проблем — зарплат, пенсій, медичного обслуговування. Люди очікують, що настануть покращення, а швидко їм настати нізвідки.

Обраний президент ризикує також потрапити у звичну пастку, вибудувану політичною композицією української влади. У нас досі немає реальної політичної системи, де партії є не тимчасовою групою підтримки їхнього лідера, а реальними ідеологічними структурами. Тому на виборах всі стають лівими, а потім проводять праву політику.

Адже соціал-демократична політика можлива тільки у відносно заможних суспільствах, а в бідних, як Україна, щоб країна розбагатіла, політика має бути правою. Ця політика відкриває шлях бізнесу, дозволяє менше перерозподіляти і більше вкладати у розвиток бізнесу.

І тут виникає протиріччя. Нужденний клас хоче, щоб податки були вищими, а бізнес — щоб нижчими. І ті й інші підтримали партію президента Зеленського, але Слуга народу не зможе проводити політику, знижуючи податки і підвищуючи пільги одночасно. Так не буває. І це ще одне перехрестя, де політична сила Зеленського може втрачати підтримку.

Багато що залежить від того, чи вдасться президенту Зеленському уникнути помилок президента Порошенка. Збудувати ефективну комунікацію з людьми. Адже хто заважав Порошенку або Гройсману раз на тиждень у телевізорі не просто виступати з монологами, а спілкуватися із журналістами, відповідати на гострі питання, пояснювати, що відбувається, що можна зробити, а що не можна. Нормальним тоном.

Це і була одна з головних помилок Порошенка — його тон спілкування, такий пафосний. Людей він завжди дратував. Усі хочуть простої розмови. Подивіться на президента РФ Володимира Путіна, ось такої простої розмови чекають від президента й у нас. Ролики і звернення Зеленського також відрізняє цей нормальний і спокійний тон звернення-бесіди. Якщо у побудові комунікації він досягне успіху, падіння його електоральної підтримки не буде таким швидким.

Разом з очікуваннями від нового президента зросла і готовність людей терпіти можливі короткочасні труднощі, пов’язані з процесом реформ. Подібне, як правило, трапляється на початку каденції будь-якого українського президента, і Зеленському важливо не прогавити цей момент, діяти рішуче, тим паче пріоритети зрозумілі. Крім війни і боротьби за добробут людей цікавить питання справедливості, пов’язане із судовою реформою.

Всі розчаровані її провалом. Ми бачимо це не тільки у цифрах, але й у повсякденному спілкуванні. Якщо у 2014 році на ринку неподалік від мого будинку продавці жваво цікавилися: «Ну що, кого посадили?» — то вже зараз говорять з іронічним глузуванням і розчаруванням: «Ну і що, когось посадили?»

На жаль, результати реформ останніх п’яти років найвище цінують наші західні партнери, а для більшості громадян країни їхній ефект досі не помітний.

І все ж ми бачимо, як змінюється країна. Уже понад 20 років поспіль Інститут соціології проводить дослідження цінностей та життєвих орієнтирів українців. За цей час регіональна розділеність на проєвропейське і проросійське населення на неокупованих територіях дійсно скорочується. Це помітно не тільки із падінням підтримки відверто проросійських проектів, а й, наприклад, із питання про статус російської мови. Якщо раніше близько 50% населення країни підтримували особливий статус російської мови, а 30% були проти, то зараз із точністю до навпаки. Поступово відбувається і трансформація патерналізму. В останньому нашому, травневому, опитуванні, мене здивувало, що до 61% зросла кількість людей, які вважають, що завдання держави забезпечити рівні правила гри. Відповідно стало менше тих, хто покладає всю відповідальність на державу (зараз таких 20%, а нещодавно було 40%).

Свої корективи вносить безвіз. Якщо раніше українці традиційно відрізнялися високими протестними настроями, то тепер у регіонах із високим міграційним потенціалом вони знижуються.

Вперше значна кількість людей вважає за краще не змінювати ситуацію в країні, а змінювати одну країну на іншу і має для цього необхідні інструменти. І це тривожний дзвінок, адже двигуном прогресу завжди є активні громадяни. Без активності активних країна приречена на ступор.

П’ять запитань до Ірини Бекешкіної:
— Найдорожча річ, яку ви придбали за останні п’ять років?

— За п’ять останніх років це стабільно літній відпочинок. Це не дуже дорога витрата, але найдорожча проти інших.

— На чому ви пересуваєтеся містом?

— На громадському транспорті або пішки.

— Найдивовижніша подорож у вашому житті?

— До Південної Африки, у Зімбабве. Я була на Всесвітньому демократичному конгресі в Південній Африці, а потім за свої гроші поїхала у Зімбабве. Це було незабутньо. Потримати в руках маленького крокодильчика — це неймовірно, пам’ятаю, він злякався і надзюрив.

— Чи є у вашому житті вчинки, яких ви соромитеся?

— Є, звісно. Я занадто мало часу приділяла близьким людям.

— Чого або кого ви боїтеся? Якщо боїтеся.

— Немічі.

Новое время