Сьогодні у нас прем’єра рубрики «Жіночі обличчя лідерства з Оленою Єною». В ній ми плануємо представити серію інтерв’ю з жінками, які беруть на себе відповідальність за суспільство – починаючи від управління сільськими громадами і закінчуючи центральними органами влади.

Ведуча –  Олена Єна, директорка програми «Жінки-лідерки» Національного демократичного інституту. Вона відома як одна із послідовних ідеологинь гендерної рівності та паритетної участі в політиці жінок та чоловіків.

До першої розмови Олена запросила Аллу Квач – мера міста Заліщики, що на Тернопільщині.

До того, як виграти свої перші в житті вибори у 2015 році, вона 25 років працювала стоматологом.

Мрія пані Алли – перетворити Заліщики на популярне туристичне місто, тому вона працює над відновленням міських парків, запроваджує міський фестиваль «Заліщики фест». А ще Алла Квач бореться проти будівництва ГЕС на Дністрі, щоб зберегти унікальну екосистему долини, в якій розташовано Заліщики.

Алла є матір’ю  п’ятьох дітей. Її син Орест пішов добровольцем на війну і загинув улітку 2014 року в боях за Лутугине на Луганщині.

– Алло, що або хто вас надихає? Що вас підтримує?

– Надихає моя сім’я. І підтримує, і надихає.

– Чого ви боїтеся?

– Та сама відповідь. Кожна жінка боїться за свою родину, за сім’ю.

– Що найважче дається жінці у політиці?

– Дуже багато сил, 80%, треба тратити на те, що тобі запихають палиці у колеса. Інколи думаєш: для чого я сюди прийшла? Можна в цей час було лікувати зуби, дарувати людям здоров’я, але коли вже взявся за гуж – не кажи, що не дюж. Я зрозуміла, що якщо я буду стояти на місці, то мені запхнуть палиці і я взагалі не зможу рухатись. То я набираю обертів, і як віл – одну палицю поламали, дві палиці поламали… Чим більше палиць пхнуть у колеса, тим я більше рухаюсь. Це стимулює до дій.

– Хто допомагає витягати ті палиці з коліс?

– Команда. Команда допомагає. Але рішення завжди потрібно приймати самій. Я ніколи на вечір рішень не приймаю. Як-то кажуть: треба з цим переспати. І рано воно саме приходить на свіжу голову, як треба діяти.

– Скажіть, будь ласка, від чого ви отримуєте професійне задоволення?

– Як кожна людина – від творчості… Коли я просинаюся десь о 4-й ранку чи о 5-й… І десь 2-2,5 години я роблю ранкову каву, беру свій записник, ручку – і творю. Я бачу своє місто. Його майбутнє і дуже люблю ці хвилини творчості. Це надзвичайно надихає. Тишина, всі сплять. Ніхто не заважає. Я сам на сам. І оці плани на майбутнє, стратегія і тактика … Ви ж знаєте: від мрії до втілення – це дуже довгий і тернистий шлях … І так практично кожен ранок.

– Українці підтримують те, щоб в українській політиці було більше жінок. Про це свідчать дослідження Національного демократичного інституту. Наразі 61% українців вважає, що в політиці, і на національному, і на місцевому рівнях мало би бути паритетне представництво і жінок, і чоловіків… Коли ви прийняли своє власне рішення балотуватися і йти в політику, що стало тим стимулом і тим моментом, після якого ви вже перетнули свою точку неповернення, і вирішили: «Все! Мені треба бути в політиці!»?

– Фраза, яка мене зачепила, коли один представник нашого політичного бомонду на слова, коли йому сказали, що Квачиха йде на мера, сказав: це нам не конкурент. Я так подумала і…

– І вирішили довести зворотнє?

– Так. Ліпше б він такої фрази не говорив…

– Хто вас підтримував?

– Люди мене підтримували. Я бачила, що люди хочуть змін, прагнуть змін… Я стараюся це змінити, але саму систему політичну, а зараз я її бачу вже зсередини, змінити надзвичайно важко. По великому рахунку, коли я дивлюся на всі ці засідання нашого політичного бомонду, очільників, в мене деколи таке враження, що змінився прапор з червоного на синьо-жовтий, а серп і молот помінялися на тризуб. Практично нічого не змінилося… Деколи в мене складається враження, що ми в глибокому совку.

– Ви вже третій рік міський голова. Ваші поради: як позбутися цієї примари совка, радянської системи? Які основні кроки мусять бути здійснені на національному і на місцевому рівні?

– Десь вже декілька місяців я живу з думкою, що жінкам треба братися до роботи. Тому, що ми всі якось очікуємо, що нам чоловіки зроблять добре в країні. Але раз чоловіки цього не можуть зробити чи не хочуть, то треба більше жінкам йти в політику.

– А що заважає жінкам, на вашу думку? Чому вони бояться? Чи не хочуть бути частиною цього закритого чоловічого клубу?

– Кожна жінка – перш за все мама. І звичайно вона пантрує свою сім’ю, чоловіка. І ми розуміємо, скільки це забирає сил і часу. І, можливо, вже не вистачає на політичну складову. Я нещодавно зібрала активних жінок в міській раді і сказала: дівчата, скоро вибори, треба йти в політику, треба ставати депутатами на всіх рівнях…

Я от дивлюся по наших депутатках. Жінки якісь більш поступливіші. Кожна жінка розуміє – це наше місто, це наші діти, наші вулиці. І нам всім якось до купи треба дбати, щоб в нашому місті був порядок. … А деколи чоловіки, не всі правда, але схильні, якщо в них йде по політичних партіях, то вже всупереч здоровому глузду… Бо партія сказала так.

– Якби у жінок було більше часу, щоб займатися політикою. Якби менше  часу доводилося витрачати на домашнє господарство, на дітей? Як ви вважаєте, було б у нас більше жінок в міських, сільських радах? Можливо в обласних, і навіть в парламенті?

– Я думаю, що так. Але, звичайно, ми без чоловіків, без тих половинок, які нас підтримують, нічого не варті, як і вони без нас. Я не є 100% феміністкою, щоб сказати: хлопців не треба, будемо тільки ми. Ми паритет. 50 на 50.

– Чи стикалися ви особисто з проявами упередженого ставлення до вас, як до жінки-політикині? І як вдавалося з цим впоратися, якщо такі випадки у вас були?

– Навіть якщо чоловік махнув рукою і сказав: це нам не конкурент, то це вже є прояв сексизму. І треба довести, що воно не так насправді. Недавно, в серпні місяці, мене виключили з колегії районної державної адміністрації. І їм забракло мужності навіть мені це сказати… Хлопці хотіли в черговий раз мені зробити неприємність, але вони навіть не здогадуються, наскільки вони полегшили мені життя. Розумієте, сидіти в цих колегіях, в президії… І ззаду тебе помінявся тільки червоний стяг на жовто-блакитний, і серп – на тризуб, то сидіти в президії це якось трошечки – тупо.

– Трошечки хочу змінити хід нашої розмови і розпитати вас про те, як вам вдалося побудувати команду?

– В команду я підтягнула молодь. Активну молодь, яка хоче щось змінити, щось зробити в цій країні. І я стараюся їх залучати до роботи в Заліщицькій міській раді. В мене молода команда. В нас тільки двоє залишилося зі старої гвардії. На перших порах це було дуже добре, бо в нас ніякого досвіду роботи в міській раді не було. Але так вийшло, що після двох років роботи це вже як тормоз, як гальмо. Тому що люди привикли працювати по-старому, вирішувати питання, а я це не сприймаю.

– Як ви вважаєте, якби в українських родинах було більше справедливого розподілу сімейних обов’язків, хто б від цього виграв?

– Я думаю, що нам, жінкам, ніхто не заважає з самого початку правильно розподілити обов’язки… І релігія, і попереднє радянське виховання воно нав’язало нам забагато обов’язків. Дівчат, які готуються, треба вчити делегувати свої повноваження. Ви знаєте, я до сих пір вчуся і дома, і на роботі. Тому що я по життю трудоголік, завжди привикла на себе брати відповідальність і всі обов’язки, і чужу ношу теж. І от все вчуся й вчуся делегувати повноваження.

– Респонденти наших досліджень, яких ми завжди питаємо про різні аспекти рівної участі в політиці жінок і чоловіків, говорять про те, що жінки в їхніх очах – це певні агенти змін. Можливо тому, що за всі роки незалежності жінки завжди були в меншості в політиці, принаймні на парламентському рівні… На вашу думку, мені цікаво чи співпаде вона з думкою наших респондентів, що зміниться, якщо в українській політиці з’являться, по-перше, рівні правила гри, і все ж таки буде паритетне представництво для жінок та чоловіків?

– Дуже багато зміниться… Кожна жінка вміє покерувати сімейним бюджетом. При наших низьких зарплатах, якось та жінка ухитряється, щоб і діти були одягнуті, і чоловік, і нагодовані, і вивчені, і не гірше виглядали, як інші. З мінімальним бюджетом це вдається кожній жінці. То якщо вдається на рівні сім’ї, то вдасться і на рівні району, області, і держави в цілому.

– Як підтримати жінок, як їх надихнути, щоб більше прийняло для себе рішення балотуватися, йти в політику? Що потрібно від держави? Від політичних партій? Від виборців, від родин, від команди?

– Я думаю, що це мусить бути рішення самої жінки… Щоб знайти себе ще й в цьому. Жінка реалізовується, народжуючи і виховуючи дітей, власне, як жінка в стосунках з чоловіком. А ще щоб, як жінка і держава… Сюди націлити жінок і сказати: дівчата тут ще непочатий край роботи. Давайте сюди, бо треба щось міняти.

– Чи правильно я зрозуміла, що їх треба переконувати?

– Деколи дивишся телевізор: звичайно, що за кожним політиком стоїть надійний міцний тил його жінки. Деколи дивишся і думаєш: краще б ота жінка пішла і зробила те, що цій державі потрібно. Чоловіки дуже поступливі в плані політики. Мені здається, що вони дуже легко здаються. Лягають під партії, під чужі переконання, якісь неправильні ідеї. Мені здається, що жінки в цьому плані терпиміші і стійкіші. На рахунок своїх переконань. Але це моя особиста думка.

tenews.org.ua