Коли я попросила в заступника секретаря Ради безпеки та оборони Вікторію Сюмар про десятихвилинне інтерв'ю, вона відповіла, що так довго розмовляти не може, і запропонувала вкластися у п'ять. Наша розмова відбулася в рамках першого національного хакатону на тему безпеки, який організували громадянська платформа SocialBoost разом із РНБО за підтримки ПРООН. Сюмар була явно в захваті від цієї ідеї, а тому наша розмова почалася саме з неї.

-Для мене це такий своєрідний виклик. Тому що, з одного боку, ми всі прекрасно розуміємо, що ми живемо в інформаційному світі, що більшість з нас бере інформацію з Інтернету, з соціальних мереж, а з другого боку - ми вперше проводимо хакатон на державному рівні, із задіюванням державних структур. Тобто цей розрив між реальністю і тим минулим, в якому застрягла держава, є фантастичним. І тому ці люди, які беруть участь у національному хакатоні, значно сучасніші за Українську державу. Зараз для держави існує виклик бути адекватною цьому сучасному світові, і я, в даному випадку як представник держави, хочу спробувати надолужити такий розрив.

- Як зауважив на відкритті хакатону його ініціатор Денис Гурський, заходи за участю держави зазвичай нагадують партгоспактив. Погодьтеся, що чиновники часто дають підстави для таких порівнянь. Особисто Вам доводилося робити зусилля, щоб уникнути таких паралелей при проведенні цього креативного марафону?

- Я на цій посаді лише місяць, а до того працювала в громадському секторі, тож, відверто кажучи, мені такі формати набагато ближчі. Я вважаю, що справді креативні речі народжуються не на робочих нарадах, а там, де люди вільно почуваються, де є місце для творчості, для якихось проривів, а не лише для протоколів.

- Гаразд, повернімося до вашої основної роботи. Чесно кажучи, я не можу згадати, хто був Вашим попередником на цій посаді РНБО, тобто хто відповідав за інформаційну політику.

- Ренат Кузьмін.

- Дуже цікаво! І як Ви оцінюєте той стан інформаційної безпеки в Україні, який дістався вам у спадок?

- Насправді, зараз доводиться буквально все це передивлятися, тому що в нас існує доктрина інформаційної безпеки від 2009 року, розроблена ще за часів Віктора Ющенка, і, по суті, там не описана жодна реальна загроза. Виявляється, ззовні Україні інформаційно ніхто не загрожує, такої проблеми, як монополії, які працюють тут, усередині ринку, не існує, і навіть у питаннях захисту інформації, за великим рахунком, теж ніякої небезпеки ніхто не вбачає.

Це свідчить про те, що проблему інформаційної безпеки ніхто навіть не осмислював і не хотів осмислювати - її ніби відсували вбік. Тому що бізнес-інтереси спонукали запускати сюди російські телеканали, всіх, хто давав гроші. Бізнес-інтереси вже зовсім іншого плану робили залежною роботу національного регулятора Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, яка, скажімо так, дуже часто керувалася не завданнями побудови національного інформаційного простору, а задачами тих, хто їх туди призначав.

Це все речі, які сьогодні треба виправляти, так само, як треба усвідомити, що насправді зміни в головах людей робить інформація, а від цих змін залежить внутрішньополітична і зовнішньополітична ситуація. Ось ця цифра - 73% росіян підтримують військові дії свого керівництва в Україні. Це для нас що? Це свідчення того, як пропаганда може впливати на людей, і наскільки це серйозно впливає на безпеку. І сьогодні нам треба робити висновки з цієї ситуації, зрозуміти, де є реальні проблеми, реальні небезпеки і реальні загрози, і створювати систему, які могли б ці загрози подолати. Наприклад, якщо російські телеканали порушують українське законодавство і європейські стандарти, зокрема, Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, то чи потрібні вони Україні? Знову ж таки, хто відстежує, як працюють всередині України українські телеканали, чи завжди вони діють в інтересах українців? Тому що, наприклад, заклики до українців боротися один з одним проти міфічних бандерівців, яких ніхто ніколи в очі не бачив, з одного боку, викликають в людей переляк, а з другого - спонукають до якихось виступів, конфліктів і міжнаціональної ворожнечі.

- Якщо інформаційна доктрина буде переглянута, на Вашу думку, вона має бути оборонною чи наступальною?

- Вона повинна бути збалансованою, тобто передбачати систему безпеки і поширення справді української позиції хоча б на ближчий закордон, хоча б на країни СНД. Ми сьогодні стоїмо перед серйозним викликом, як запустити це іномовлення, тому що розуміємо, що Україна сьогодні розвивається не так, як Росія, не так, як Білорусь, не так, як Казахстан. І нам треба показати, чому ми обрали саме такий шлях, чому ми обрали рух у бік Європи, в бік ліберального суспільства, ліберальних демократичних цінностей. Це теж боротьба ідей, концепцій і підходів, і її треба вести на рівні інформаційної війни, принаймні цю позицію треба поширювати.

- Нещодавно на прес-конференції в Українському кризовому медіа-центрі в.о. міністра закордонних справ Андрій Дещиця признався, що був шокований тим, наскільки глибоко Росія проникла в Європу. За його словами, до якої європейської структури українська сторона зараз не звернеться, скрізь стикається з точкою зору, сформованою Росією. Як можна це зараз побороти? На Вашу думку, у плані побудови системи інформаційної безпеки який напрям наразі важливіший - зовнішній чи внутрішній?

- Думаю, це пов'язані речі. А МЗС я б порадила для початку оптимізувати роботу посольств, які мали б тісніше працювати з пресою країн перебування, організовувати певні заходи тощо. Дуже корисними у цьому плані були б громадські ініціативи. Нам треба більше послів України в Європі, у світі - таких, як, наприклад, представники діаспори, таких, як Руслана, котра може поїхати і провести презентацію чи прес-конференцію. Це дуже важливо. І такі контакти треба розширювати. Росія викидає нині величезні гроші на таку роботу, на лобістські, на піар-структури. У нас, на жаль, такої можливості немає, але в нас є можливість влаштовувати якісь заходи і поширювати свою позицію, адже сучасний світ дозволяє це робити. Чим більше в нас буде буде хороших відео, якихось дуже сучасних форматів, які будуть підхоплюватися у різних світових ЗМІ, тим більшій кількості людей у світі ми зможемо показати, що ми робимо, чому і навіщо.

- Але де, на Вашу думку, проходить межа між інформуванням і пропагандою нашої позиції? І хто цим має займатися в державі?

- Пропаганда - це тези, які підлягають поширенню. Держава повинна говорити однією мовою,держава повинна говорити професійно про те, що вона робить, при цьому вона має бути підзвітною своїм громадянам. Тоді це не буде пропагандою, а буде інформуванням.

- Чиїми устами має говорити держава?

- Безперечно, устами перших осіб, а також їхніх речників. А де інформування і де пропаганда, залежить також від того, де правда і де брехня. От якщо ви говорите правду про те, що ви робите, якщо ви відкриті, якщо ви звітуєте - то це інформування, і це дуже правильно. А якщо ставити речі з ніг на голову, вигадувати міфи про те, що «Правий сектор» в Україні контролює всі органи влади, і ніхто без їхнього дозволу тут працювати не може, ну даруйте мені, це вже не інформування, це не має нічого спільного з інформуванням і це не має нічого спільного з мас-медіа, це конкретно засоби пропаганди.

- Але деякі ЗМІ, наприклад, одна щоденна кольорова газета, яку роздають в метро, бере частину правди і з цього робить глобальні висновки. Як Ви оцінюєте таку діяльність?

- Є одна дуже проста річ - люди би мали розуміти: якщо такі великі гроші викидаються на друк безкоштовної дорогої газети, то це комусь потрібно. Кому потрібно - ми знаємо, як і те, що цим людям потрібно впливати на розум людей, які читають цю безкоштовну газету. Безкоштовний сир буває тільки в мишоловках, треба це пам'ятати, а в інформаційному світі особливо. Але тим не менше, сьогодні держава не має інструментів впливу на такі речі.

- А повинна мати?

- Насправді я ліберал у цьому питанні. Якщо хтось з українських громадян вважає, що та чи інша газета порушує українське законодавство, він може звернутися до суду, і це є дуже нормальний і працюючий механізм.

Мене, відверто кажучи, дуже цікавить система фінансування цієї газети, а те, що стосується контенту, - це буде втручанням у редакційну діяльність, і держава цього робити не повинна.

- Але багатьом українським ЗМІ закидають, що вони свідомо вганяють людей у депресію...

- ЗМІ так побудовані, що витягувати саме шокуючу, скандальну інформацію - це для них нормально, і людська психіка це сприймає, тому тут нічого не вдієш.

- Відверто кажучи, іноді страшно стає і після деяких брифінгів, які проводять наші високопосадовці, у тому числі й Ваші колеги по РНБО... Мені як обивателю хотілося б почути від держави, мовляв, «не бійся - я з тобою», так, ситуація складна, але ми робимо те й те.

- Я думаю, що ми саме так і говоримо. Ми завжди подаємо інформацію в тому ключі, які є загрози, і що держава робить для того, щоб їх подолати або забезпечити безпеку. Інакше навіщо тоді потрібна держава, якщо тільки лякати?

З іншого боку, якщо не подавати таку інформацію, ми потрапляємо в капкани, як, наприклад, тоді, коли ми знали, що у нас на сході стоять російські війська і вирішували питання чи застосовувати силу в Криму. Ми розуміли, що стрілянина в Криму призведе до вторгнення на східну Україну, але не могли людям цього сказати, тому що це доволі страшно. Тоді почалася дуже шалена критика, що ми нічого не робимо, ні на що не спроможні. Хоча насправді це була реальна стратегія захисту життя і безпеки людей, і ці речі треба пояснювати. Це відкритий світ. Нам вже не вдасться закрити щось, виходячи з якихось там гарних міркувань. Треба говорити правду і треба щось робити, бути чесними зі своїм суспільством у контексті того, що ти робиш для того, щоб дійсно гарантувати їхню безпеку.

Звичайно, месидж має бути один, але різні форми його донесення для кожного середовища, тому що, наприклад, молодь сьогодні серйозно відрізняється від представників старшого покоління і за форматом інформації, яку вона сприймає, і засобами, якими вона послуговується. Тому це має бути достатньо професійна робота, якою треба займатися, бо раніше влада взагалі, за великим рахунком, не ставили собі завдання щось говорити суспільству. До чого це призвело, ми бачимо.

- Ви прийшли на посаду в РНБО із журналістики, і наразі Вам відомо багато тієї інформації, за якою «полюють» Ваші тепер колишні колеги по цеху. Чи не відчуваєте Ви певного «конфлікту інтересів»?

- А це різні ролі. Треба розуміти, в якій ти позиції, і в моєму випадку «тримання секретів» якраз є усвідомленням своєї позиції.

- Як, на Ваш погляд, впливатиме не лише на інформаційну безпеку, а взагалі на долю країни нинішня президентська кампанія - «склеюватиме» її чи, навпаки, розколюватиме?

- Я вважаю, що суспільство вже усвідомило, що не можна гратися з такими базовими речами, як існування держави, що не можна робити виборчі кампанії на розколі країни. Тож сподіваюся, що сьогодні суспільство вже здатне зупиняти політиків.

- А що для Вас особисто означає заклик «Не зрадь Майдан!»?

- Вже після того, як стало зрозуміло, що Майдан перемагає, до мене після ефіру на «5 каналі», підійшла Ада Роговцева, обняла і сказала: «От тепер починається найскладніше - не скурвитися». Насправді всі розуміють, про що йдеться, - не сідати на корупційні схеми, чесно робити свою роботу, усвідомлювати, в якій країни ти хочеш жити, і рухатися до цієї ідеальної картинки майбутнього, використовуючи ті інструменти, які в тебе є.

Чесно вам скажу, бути журналістом набагато комфортніше, ніж чиновником, це абсолютна правда. Але при цьому всьому тут є інструменти, які можна використати для проведення важливих реформ. Я дуже сподіваюся, що нам вдасться закласти основи іншої країни і відбудувати систему національної безпеки і оборони. А що ми зробили для створення реального фундаменту держави, думаю, можна буде оцінити тільки з часом.